Новини

Документальні матеріали українських істориків у фондах Сумського обласного краєзнавчого музею.

SVK 051Сумський обласний краєзнавчий музей має досить велике зібрання документальних матеріалів. У ньому налічується понад 20 тисяч одиниць збереження, які охоплюють період, починаючи з другої половини ХVІІ ст. і до сьогодення. Переважна більшість документальних матеріалів стосується пожовтневих часів, але чималою є і колекція архівних документів дореволюційного періоду. Серед них – „стовпці” другої половини ХVІІ ст. з відомостями про помісне землеволодіння на Путивльщині, старовинні копії царських жалуваних грамот, численні рукописні документи ХVІІІ ст. про скуповування козацьких земель і ріст старшинського землеволодіння, зокрема Бардакових на Глухівщині, Пустовойтових і Іваненків на Лебединщині, різні судові справи, позови, супліки, скарги, угоди, купчі, обмінні акти, боргові розписки, доручення, тощо. В фондах музею зберігається чимало „ревізьських сказок”, документів про продаж кріпаків, рекрутські набори. Є також справи повітових, окружних, волосних, сільських органів влади з відомостями про збір податків, врожаї, відправлення громадських, земських повинностей, стан медицини і освіти та багато інших матеріалів.

В масиві буденних документів справжніми діамантами сяють окремі рукописи. До їх числа належить біографія Г.Р.Державіна з його власноручною правкою, автографи В.В.Капніста, які потрапили до музею з архіву графів Капністів, чий маєток знаходився в с. Михайлівка Лебединського повіту.

Неабияку цінність мають зібрання документів, що стосуються видатних людей, які залишили помітний слід в історії та культурі України – наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка; історика, етнографа, економіста О.Ф.Шафонського; історика, письменника, видавця Ф.Й.Туманського, істориків О.М. Марковича, Ф.М.Уманця, поета П.А.Грабовського, етнографа П.Я.Литвино-вої-Бартош, які є уродженцями Сумщини або чиї біографії пов’язані з цим краєм.

Серед музейних реліквій – окремі документи і рукописна збірка віршів з малюнками до них друга Т.Г.Шевченка художника і народного поета   П.М.Соколова – уродженця с. Славгород нинішнього Краснопільського району Сумської області. В цій збірці є виконаний П.М.Соколовим з натури малюнок олівцем, на якому зображено хворого Шевченка, котрий лежить, підперши голову кулаком і слухає Соколова, який йому щось читає, та присвячені Кобзареві вірші. Цю збірку ще до того, як вона потрапила до музею, досліджував полтавський літературознавець П.Ротач, який присвятив їй та П.М.Соколову статтю „Правду, батьку, гомониш…”, опубліковану в 5-му випуску Шевченківського збірника „В сім’ї вольній, новій” за 1989 рік. На жаль, нині в збірці відсутні окремі сторінки.

Публікації Л.П.Сапухіної про полуботківські матеріали в фондах Сумського краєзнавчого музею та про новознайдені листи з відомостями про П.Грабовського були надруковані в часописах „Український історичний журнал” №3 за 1992 рік та „Слово і час” №4 за той же рік. Далі тут подається інформація про документальні зібрання в фондах музею, що стосуються чотирьох українських істориків зі знаних старшинських родів – О.Ф.Шафонського, Ф.Й.Туманського, О.М.Марковича і Ф.М.Уманця.

Цінні відомості з історії Сумщини другої половини ХVІІІ ст. містяться в складеному Опанасом Филимоновичем Шафонським „Топографічному описові Чернігівського намісництва”. Повна назва цієї праці – „Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малые России, из частей коей оное наместничество составлено” (К., 1851). Тут подається опис Ромнів та Глинська з їх повітами, а також с. Куземиного Зінківського повіту (нині Охтирського району). Йдеться про історію, географічне положення цих населених пунктів, їх планування і поділ на частини, в’їзди і виїзди та шляхи, що ведуть до них, міські герби, управління містами, містечками і повітами, судові установи, видатні будівлі, церкви з їх парафіями, склад населення і його заняття, ярмарки, фабрики і заводи, поширені сільськогосподарські культури, джерела одержання необхідних для харчування людності продуктів, спосіб життя народу, одяг, народні звичаї, повір’я, обряди, тощо. „Топографічний опис Чернігівського намісництва” О.Ф.Шафонського складено на основі матеріалів, зібраних українським істориком Д.Р.Пащенком. Завдяки здійсненій роботі О.Ф.Шафонський увійшов до української історіографії як історик. Друге видання „Української радянської енциклопедії” характеризує його як „історика, економіста, етнографа, лікаря”.

Лікарняній справі Опанас Филимонович присвятив близько 20-ти років свого порівняно довгого життя (народився 2/13 грудня 1740 р. в Соснівці, помер 15/27 березня 1811 р. в Якличах). 1763 р. при Страсбурзькому університету він захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. Темою дисертації були корчі у вагітних, роділь та породіть. Після повернення до Росії був на військовій службі, виконуючи обов’язки лікаря. З 1768 р. Шафонський працював генерал-штаб-доктором 2-ї армії, з 1770 р. очолював Московський госпіталь. На початку 70-х рр. ХVІІІ ст. активно боровся з епідемією чуми в Москві, про що розповів у книзі „Описание о бывшей в Москве язве и о всех средствах, употребляемых для ее прекращения”, виданій в Москві 1774 р., перевиданій 1778р. 1776 р. цю єдину опубліковану за життя автора працю було перекладено німецькою, а згодом і іншими мовами. 1776 р. Шафонського було призначено головним лікарем, або штабсфізиком, як іменувалася тоді ця посада, Москви та керівником Московської медичної контори, що являла собою філіал Медичної колегії.

В освітньому багажі О.Ф.Шафонського був не лише медичний фах. Походячи з заможної старшинської родини, він у молодості одержав ґрунтовну освіту. В пошуках знань в 16 років залишив батьківщину і подався за кордон. Ще до навчання на медичному факультеті Страсбурзького університету встиг закінчити університети  в Галле і Лейдені, де отримав ступені доктора права і філософії1. За юридичним фахом Шафонський почав працювати з 1782 р. і чині колезького радника кримінальної палати Чернігівського намісництва. Згодом він став генеральним суддею цієї палати. Працюючи тут, він і виявив себе істориком.

Біографічні відомості про О.Шафонського надто скупі, щоб з’ясувати, чи вдалося йому реалізувати себе за своїм третім фахом – на філософській ниві.

Шафонський був одружений з дочкою колишнього бургомістра і голови Чернігівського магістрату Михайла Єнки Ганною. 1783 р. мав двох синів — шестирічного Андрія і шестимісячного Григорія. Молода сім’я жила на жалування (зарплату) О.Шафонського і мала 8 кріпаків-росіян. Маєтності померлого батька Шафонський міг успадкувати лише після смерті матері Агафії Іванівни. 1783 р. вони складалися з 182 кріпаків і земель біля містечок Сосниця, Мена, сіл Ганнинські Веселі Млини, Чорнотичі, Андріївна, Киріївка, Гаповка, Якличі, Конятин, хуторів Кетняк, Пасіка, Дорошові Млини Новгород-Сіверського повіту, а також хутора Зимовник Коропського повіту2.

Старовинний рід Шафонських, записаний в VІ частину родословної книги Московської, Херсонської і Чернігівської губерній, походить від польського шляхтича Андрія Шатила, який в першій половині ХVІІ ст. оселився поблизу Сосниці. Його правнук, батько Опанаса Филимоновича – Филимон Йосипович був сотником гоголівським і сосницьким і мав прізвище Шатила, або Шатиловського, а з середини ХVІІІ ст. прибрав прізвище Шафонського. У другій половині ХVІІІст. він мав цивільний чин статського радника. Його дружиною була Агафія Іванівна, чиє дівоче прізвище встановити не вдалося.

У фондах Сумського краєзнавчого музею серед інших документальних матеріалів, які характеризують соціально-економічні відносини в другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., зберігається грубезна папка з купчими, обмінними, позичковими записами й іншими господарськими і судовими актами та справами, що стосуються батька і матері О.Ф.Шафонського. Чимало угод укладено від його імені та імені його матері Агафії Іванівни. Зупинимось насамперед на тій з них, на якій є автограф Опанаса Филимоновича. За цією угодою А.І. та О.Ф.Шафонські в обмін на дворове шинкове місце поблизу сосницької Троїцької церкви та земельну ділянку, де мала вироблятись необхідна для відбудови церкви цегла, одержували необроблювану протягом 100 років земельну ділянку за 4 версти від Сосниці по Глухівській дорозі. З ходом справи про обмін знайомить комплекс документів за січень-липень 1783 р., зокрема „поступний замінний запис”, укази Чернігівської консисторії з затвердженням обміну, виписка зі справ Сосницького магістрату про обмін3, а також власноручно написана О.Ф.Шафонським від імені його матері чернетка „донесення” в Сосницький городовий магістрат від 23 квітня 1783 р. з проханням зареєструвати угоду про обмін у відповідних книгах і дати виписку про це4.

Найстарішим за часом документом, що стосується безпосередньо самого О.Ф.Шафонського, є купча на сіножать, приписка до якої свідчить про перепродаж йому цієї сіножаті 30 грудня 1753 р. Наступний документ – купча на придбання О.Шафонським „Чорного лісу” – датується січнем 1754 р5. Виходячи з поданої у всіх енциклопедіях дати його народження, обидві купчі було укладено Опанасом у 13-річному віці, що не відповідає правовій практиці тих часів. Цей факт, а також розбіжності в датуванні окремих подій в його біографії свідчать про необхідність більш ґрунтовного вивчення життя в діяльності цієї непересічної історичної постаті.

Повернувшись на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. до України, О.Ф.Шафонський не менш заповзято, ніж його батьки, почав скуповувати землі і примножувати свої маєтності. Про це, зокрема, свідчать купча від 20 квітня 1783 р. на придбання Шафонським за 80 крб. двох орних нив у рідної його тітки І.О.Бахирєвої та відповідна виписка з книг Новгород-Сіверського повітового суду про цю угоду; чернетка купчої за листопад 1785 р. на придбання за 21 крб. Мурашковської ниви, а також купча на землю з припискою від 12 листопада 1785 р., яка свідчить про перепродаж цієї землі Шафонському6. З останнього документа дізнаємося, що О.Ф.Шафонський мав тоді чин статського радника. А от документи за 1802 р. свідчать, що на той час Шафонський став уже дійсним статським радником7, що відповідало військовому чину генерала. В музеї є ще дві купчі на придбання О.Шафонським за 20 крб. сіножаті і гаю у козаків С.П. і Ф.П.Вітрів та двох нив за 18 крб. у козацького подружжя Г.П. і У.І.Скиб, які було укладено 18 червня    1790 р8.

8 документів за 1802 р. стосуються однієї і тієї ж справи. 18 січня того року О.Ф.Шафонський придбав за 150 крб. двір з городом, хатою з сінями, коморою, кузнею і стайнею на околиці Сосниці, про що свідчить представлена оригіналом купча9. Невдовзі до Шафонського звернувся його добрий знайомий секретар 10-го класу Євстафій Семенович Острожський з пропозицією обміняти цей двір на сіножать з молодим лісом і ділянку землі поблизу с. Якличі. Шафонський дав згоду на обмін, і 10 лютого було оформлено відповідний документ – „замінний поступковий запис”, представлений у фондах музею оригіналом10. Є.Острожський надіслав 17 лютого листа О.Шафонському з подякою за згоду та проханням оформити всю документацію про обмін у Сосницькому повітовому суді в зв’язку з тим, що зробити це в Києві, де він жив, неможливо через ведення там діловодства польською мовою, за польським законодавством та з інших причин11. Цей лист цікавий ще й тим, що на ньому зберігається автограф О.Ф.Шафонського – його власноручний запис про час і спосіб одержання листа. В музеї є також власноручний лист Шафонського Острожському від 8 березня 1802 р. з повідомленням про надсилку „замінної уступки” та доручення – „віруючого листа”. В листі є рядки, присвячені згадуваним тут двом синам Шафонського: „Андрюша наш послан в Вену к нашему послу графу Андрею Кирилловичу Разумовскому курьером и не знаю, когда возвратится, а Гриша в Петербурге…”12. Справа з обміном тривала до червня 1802 р., і з нею пов’язані ще 4 документи з музейного зібрання, в їх числі лист Острожського Шафонському від 8 червня з автографом останнього (запис про час одержання листа і відповіді на нього) та власноручний лист Шафонського Острож-ському від 23 червня 1802 р. з повідомленням про остаточне оформлення обмінної документації в Сосницькому повітовому суді13.

В документальному зібранні роду Шафонських, що зберігається в музеї, є ще кілька автографів Опанаса Филимоновича. Це три його недатовані власноручні виписки з розділу об’яв газети „Санкт-Петербургские ведомости” від 9 лютого 1784 р. та 6 і 10 березня 1786 р. з повідомленнями про обмін нивами між А.І.Ша-фонською та іншими особами, а також придбання самим Шафонським двох нив14. Недатованою є також власноручна приписка О.Ф.Шафонського до документа за 1753 р., яка свідчить, що внаслідок обміну з козаком В.Адаменком він одержав ниву, яка колись належала його батькові15. В музеї є також два оригінали листів О.Ф.Шафонського від 15 квітня і 13 травня 1805 р. землеміру Г.Є.Лемчукову з проханням розмежувати його землі й землі селян Андріївни і Гаповки та докладними вказівками, як це зробити; а також початок чернетки купчої на орне поле та пасіки біля сіл Гаповка і Дімановка без дати і не датована його розписка про відповідність оригіналу купчої його матері Агафії Шафонської16. Автографи О.Ф.Шафонського збереглися також на листі його двоюрідного брата Х.Бахира від 22 листопада 1785 р. та на звіті землеміра від 15 жовтня 1804 р. Вони являють собою записи про час одержання документів: „Получено ноября 22 дня 1785 года в Соснице”  та „Получено октября 17 дня 1804 года в Чернигове по   почте”17.

Зібрання документів знаного українського роду Туманських, яке зберігається в фондах Сумського краєзнавчого музею, складається з 69 одиниць збереження. Вони стосуються трьох поколінь однієї парості цього роду. Найскромніше представлено матеріали про статського радника, голову Новгород-Сіверської карної палати Йосипа Григоровича – одного з синів басанського протопопа Григорія Тимофійовича Туманського. Це переважно документи, пов’язані з розподілом залишеної ним спадщини відповідно до заповіту, складеного 22 листопада 1793 р18. За свідченням документів, помер Йосип Григорович 1795 р. Від його дружини Парасковії Романівни, яка пережила його на 5 років, залишилися заповіт від 20 липня 1797 р. та документи, що стосуються одержання частки чоловікової спадщини, сімейних негараздів, різних господарських справ19.

Лише один документ музейного зібрання про Туманських стосується представника іншої гілки цього роду – рідного брата Йосипа Григоровича Василя Григоровича. Незначний за змістом – позичкова записка жителів с. Слоут від 25 ве-ресня 1787 р. – він має інтерес через наявність на ньому автографа останнього українського генерального писаря В.Г.Туманського20 —  діда поета і друга О.Пуш-кіна, А.Міцкевича Василя Івановича Туманського.

Переважна більшість документів пов’язана з письменником, істориком, видавцем, членом-кореспондентом Російської Академії Наук Федором Йосиповичем Туманським, його дружиною Феодосією Григорівною та дітьми: колезьким асесором Михайлом, штабс-капітаном Московського піхотного полку Павлом, відставним поручиком Миколою, Марією (в заміжжі Логвиновою) та Єлизаветою (в заміжжі Бартош) – матір’ю українського етнографа Пелагеї Яківни Литвинової-   Бартош. Це судові справи та виписки з них, позови, супліки, скарги, акти на розподіл майна і земельний обмін, доручення, купчі, повістки, квитанції, контракти, ділові та приватні листи, тощо. Незважаючи на цілком прозаїчний характер, документи мають історичну і музейну цінність, знайомлячи з побутом, майновими і сімейними стосунками, правовими і суспільними відносинами, господарською діяльністю середнього прошарку українського дворянства кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. Часом, доносячи подих далекої від нас епохи, цікавим виявляється увесь документ, іншим разом окрема деталь, штрих доповнюють і розширюють наші знання про українську минувшину. Так, 4 квитанції за серпень-листопад 1812 р. глухівських повітових нижчого земського суду, дворянського комітету, внутрішнього ополчення, видані Ф.Г.Туманській в підтвердження про надходження з її володінь до ополчення селянина Івана Наумовича Євсеєва, 58-ми років „у пристойному одязі, взутті, озброєного пікою з місячним провіантом, 3 карбованцями і 30 копійками грошима”, а також 14-ти пудів сухарів, більше четверика круп і чверті вівса, кожушка і рукавиць21  переносять нас у тривожні і героїчні дні Вітчизняної війни 1812 р. З інших документів довідуємось про різне написання на початку ХІХ ст. назви села – батьківщини поета Василя Івановича Туманського „Чорториї або Чарториги” та „Черториги”22. Наукової та музейної вартості документам надають також папір з цікавими філігранями та сургучевими печатками місцевих установ і приватних осіб.

Зупинимось більш детально на документах, пов’язаних з одним з визначних представників роду Туманських – Федором Йосиповичем. Двома першими копіями від 7 лютого 1792 р. представлено грамоту про занесення в січні 1782 р. під номером 52 в дворянську родовідну книгу Санкт-Петербурзької губернії його та його роду23.

Безсумнівну цінність мають документи з автографами Ф.Й.Туманського. Їх у музейному зібранні чотири. Перший з них за часом – це написана чітким почерком на аркуші синього паперу відповідь глухівському нижчому земському суду від 3 серпня 1803 р. на вимогу подати докладні відомості про відданого в рекрути Антона Боброва. Федір Йосипович повідомляв, що по Глухівському повіту він нікого в рекрути не віддавав, бо має тут спільне з І.Г.Туманським володіння і за людей з цього маєтку платить „складочні гроші”, а з своїх володінь в інших губерніях і повітах, як і годиться, віддає рекрутів і сплачує гроші24. Цікаво відзначити, що згадуваний у листі Ф.Й.Туманського Іван Григорович – це його рідний дядько учень М.В.Ломоносова, просвітитель і перекладач політичних статей з французької Енциклопедії та інших творів.

Після виходу у відставку і повернення до рідного Глухова Федір Йосипович намагався встановити мирні відносини з братом Василем, сестрами Оленою, Марією (за Карпекою), Пелагеєю (Омелянович), розподілити батьківську спадщину і припинити сімейні чвари25. Та вони спалахнули з новою силою після смерті незаміжньої сестри Олени 21 травня 1808 р. З судовою тяганиною з приводу розподілу маєтностей, що залишилися після неї, і пов’язані три останніх документи, на яких є автографи-підписи Ф.Й.Туманського. Один з них стоїть під угодою-зобов’язанням, укладеним 15 червня 1809 р. між Ф.Й.Туманським, його братом Василем, сестрами Пелагеєю і Марією в тому, що вони після обстеження невідомої їм частини володінь Олени зберуться через 10 днів у Глухові і за жеребом розподілять між собою спадщину26. Під суплікою на ім’я імператора Олександра І від 21 травня 1810 р. з проханням дати вказівки місцевим властям стосовно майна Олени стоїть такий підпис: „Федор Осипов сын Туманский руку приложил, сам оное сочинил и за неимением в доме гербовой бумаги 50 коп. при сем взношу и верю подать посланному нарочному моему Илье Яковлеву”27. І останній документ, на якому є власноручний підпис Ф.Й.Туманського, — це укладена 24 травня 1810 р. між ним, братом та сестрами угода про розподіл на 4 частини рухомого майна Олени Туманської і договір зібратися між 5 і 15 червня того року в Глухові для полюбовного розподілу майна нерухомого28.

Якщо в позовах і проханнях Федір Йосипович досить стримано – як „негідні” – кваліфікує вчинки Василя, в числі яких вигнання матері з рідної хати, то останній звинувачує Федора у пияцтві, розпусному, нетверезому і волоцюжному житті. І все ж в одній з його суплік, щедрій на несхвальні епітети, є цікаве для нас повідомлення про те, що Ф.Й.Туманському в продажу книг „его сочинения” допомагав глухівський житель Григорій Андрійович Кулішов29. Це єдина в музейному документальному зібранні згадка про наукову діяльність Федора Йосиповича.

В опублікованих в сумських газетах 1981 р. статтях знаний журналіст і краєзнавець Г.Т.Петров розповів про засновану в Глухові 1781 р. першу книгарню на Лівобережній Україні й участь у цій справі Ф.Й. і І.Г.Туманських. Ряд документів музейного зібрання стосується двох лавок, які перейшли до спадкоємців Федора Йосиповича і були зруйновані міськими властями при впорядкуванні міської площі, в зв’язку з чим виникла справа про компенсацію заподіяних збитків, яка затяглася на довгі роки і торкнулася онуків Ф.Туманського30.

І згадаймо ще про один цікавий документ – повідомлення Глухівського духовного правління за 26 квітня 1812 р. Ф.Г.Туманській про те, що їй відмовлено в дозволі спорудити дерев’яний склеп над похованням чоловіка в Глухові поблизу цвинтарної Вознесенської церкви, бо це спотворить церкву і заважатиме хресним ходам31.

Давно вже немає в Глухові Вознесенської церкви, немає і могили Федора Йосиповича. Та мабуть настав час подумати про увічнення як його пам’яті, так і пам’яті інших відомих представників славного роду Туманських, чиї біографії пов’язані з Глуховом та Глухівщиною.

У фондах Сумського краєзнавчого музею зберігається 13 власноручних листів українського історика і етнографа уродженця с. Сваркове нинішнього Глухівського району Олександра Михайловича Марковича (1790 – 1865). Його перу на-лежать незакінчена і неопублікована праця „Описание Малороссии”, а також „Исторические очерки города Глухова”, частково опубліковані О.Лазаревським, та „История Гамалеевского монастыря”. Маркович є автором „Исторической и статистической записки о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии” (1840, вдруге опублікована в „Материалах для статистики Рос-сийской империи, по архивным материалам Черниговского собрания”. – Чернигов, 1894), «Малорусской свадьбы» (1897), низки етнографічних та філософських статтей. У двох номерах „Украинского журнала” за 1824 р. він опублікував під заголовком „Малороссийская старина” ряд документів з сварковського зібрання Марковичів, започаткувавши цим публікацію матеріалів сімейних архівів. У 1859 р. видав у Москві двома книгами частину славнозвісного щоденника свого діда під назвою „Дневные записки генерального подскарбия Якова Марковича”. Незважаючи на значні скорочення і осучаснення мови, видання надзвичайно цікавих і цінних мемуарів стало видатною подією в українській історіографії.

Громадську діяльність О.М.Маркович розпочав 1820 р. на посаді глухівського повітового судді (через рік залишив службу), 1826 р. був обраний глухівським предводителем дворянства, а 1827 р. – генеральним суддею і 1829 р. переобраний на новий термін, але вже через півроку, навесні 1830 р., подав у відставку. В праці „Прежние изыскания малорусской старины: Александр Михайлович Маркович (1790 – 1865)”, опублікованій в журналі „Киевская старина” за січень і лютий 1897 р., видатний український історик уродженець Сумщини О.М.Лазаревський наводить лист чернігівського генерал-губернатора князя М.Г.Репніна і відповідь на нього О.М.Марковича, в яких йдеться про причини відставки. Головною з них Маркович називав хворобу. А от у написаному по дорозі з Ніжина листі до племінниць за 30 березня 1830 р., який зберігається в музеї, він зовсім інакше пояснює причину відмови від посади: „Ось я для вас залишаю службу, котра обіцяла мені принадливі перспективи і не жалкую про це, але сподіваюсь, що Ви будете вміти цінити всяке моє пожертвування”32. Далі Маркович повідомляє, що чекає від племінниць, щоб вони з кожним днем ставали кращими, тобто добрішими, розумнішими і стараннішими, ставилися до нього з приязню і любов’ю, відверто ділилися своїми думками і потребами. Такі високі запити до них Маркович обґрунтував тим, що ніхто в світі не любить їх більше, ніж він. В листі не називаються ні імена, ні прізвища племінниць Марковича. Висловимо здогад, що це діти старшої від нього на 10 років сестри Федосії, яка була одружена з Похвисневим і померла в лютому 1819 р.32, залишивши по собі 5 малолітніх дочок, старшій з яких було тоді 6 років. Олександр Михайлович тяжко переживав смерть сестри. В „Щоденних записках” він 27 листопада 1819 р., тобто через 10 місяців після смерті Федосії, написав, що яким би щасливим не став, ніколи вже не зможе бути щасливим цілком, ніколи душа його не буде сповненою радістю, і йому завжди чогось бракуватиме, бо він втратив не лише сестру-друга, а й загубив частку самого себе.

Сім листів О.М.Марковича із музейного зібрання адресовано Петру Олексійовичу Литвинову, причому в шести з них є звернення по імені та по-батькові або ж вказуються ці дані та прізвища адресата34, сьоме ж ідентифікується за ім’ям його дружини35. Вирісши у багатодітній родині і маючи трьох братів і п’ятеро сестер, О.М.Маркович не створив власної сім’ї і все життя опікувався племінниками і племінницями. Одним із них і був Петро Литвинов – син сестри Марії, одруженої з Олексієм Олексійовичем Литвиновим. У часи, з якими пов’язане листування, П.О.Литвинов був відставним штабс-ротмістром і удівцем, який мав на думці знову одружитися. Його другою дружиною стала двадцятирічна сирота і безприданниця Пелагея Яківна Бартош – згодом український етнограф, автор солідних наукових праць і численних статтей, написаних переважно на матеріалах Глухівщини. З одруженням Петра Олексійовича Литвинова з Пелагеєю Яківною, яка в присвячених їй біографічних статтях нерідко фігурує під подвійним прізвищем Литвинова-Бартош, пов’язаний лист О.М.Марковича за 9 червня 1853 р36 (рік встановлено за іншими музейними документами, що стосуються П.Я.Литвинової). В цьому нашвидкуруч написаному листі-записці Маркович радиться з племінником, як краще повестися в день його одруження, щоб не зробити чого не до ладу, запитує його, чи варто приїздити до нього на обід і чи не краще буде прибути після шести годин прямо до Некрасова, а також, чи варто приїздити „Машиньці і Надійці” та коли – до вінчання чи після нього.

Листи О.М.Марковича свідчать, що він підтримував близькі стосунки з сім’єю племінника, допомагав у різних родинних, господарських, фінансових справах. У листі за 30 квітня (рік не вказано) він, зокрема, повідомляв, що надсилає годувальницю і запитував: „Як здорова Полінька (Пелагея Литвинова – Л.С.) і новоохрещений”37. В листі за 11 листопада також без зазначення року висловлював задоволення з приводу того, що вдалося вдало підшукати нову гувернантку; сповіщав, що довідувався про нянь у Глухові, і радив звернутися до В.О.Нарбута, котрий обіцяв навести довідки про трьох знайомих достойних жінок38. У цьому ж листі О.М.Маркович скаржився, що у нього болять очі. Закінчується лист фразою: „Люб’язну Поліну цілую”. В листі за 27 лютого (рік не вказано) висловлює жаль з приводу того, що „Поліна все страждає вухом” і запитує, чи не радилась вона відносно вказаного ним засобу – пари з трав, якою він сам вилікувався39.

П.Я.Литвинова-Бартош згадується ще в двох листах О.М.Марковича. У листі за 13 грудня 1860 р. він доручає Петру Литвинову передати „люб’язній Поліні” 120 крб. – проценти на її капітал – і просить при нагоді надіслати розписку40. В листі за 7 січня (без зазначення року) Олександр Михайлович нагадував племінникові, що той не повернув йому боргового листа, просив підтвердити одержання процентів і капіталу, а відповідальність за те, що не бачив „люб’язної Поліни” і не привітав її з новим роком перекладав на Литвинових41. Ми тут докладно зупинилися на згадках про П.О.Литвинову в листах О.М.Марковича в зв’язку з тим, що в досить нечисленних біографічних статтях, присвячених цій жінці-вченому, згадується про її зв’язки з Марковичем та іншими видатними людьми, але не розшифровується, що Маркович був рідним дядьком її чоловіка.

У листі О.М.Марковича П.О.Литвинову за 12 листопада 1858 р. міститься непряма згадка про П.Я.Литвинову42. Автор листа ремствує, що племінник нічого не сказав йому про свого „родича молодого Туманського”. Справа в тому, що мати Пелагеї Яківни була уродженою Туманською – дочкою письменника, перекладача і видавця, члена Російської Академії наук Федора Йосиповича Туманського.

Та насамперед лист цей цікавий тим, що чимало рядків у ньому присвячено громадській діяльності Марковича. Його, людину гуманну і чуйну, завжди турбувала думка про несправедливість, ”неправду” кріпосного права, і 1852 р. він подав міністру внутрішніх справ проект визволення своїх селян. Слід зазначити, що Маркович був досить заможною людиною – мав 979 ревізьських душ і 4856 десятин землі. Маркович пропанував надати селянам лише особисту волю і право користування поміщицькою землею за обумовлені повинності і роботи. Незважаючи на обмеженість, проект свідчить, що Маркович був людиною, здатною на значні матеріальні жертви заради відновлення справедливості по відношенню до кріпаків. Царський уряд несхвально поставився до проекту Марковича і відхилив його.

1858 р., коли в Чернігові було створено „Губернський комітет по покращенню і по влаштовуванню побуту поміщицьких селян”, О.М.Маркович став одним з його членів. У написаному в Чернігові листі, за який йдеться, Маркович скаржився, що доводиться щоденно просиджувати в комітеті по 5-6 годин, а справи посуваються надто повільно, навіть першої глави проекту не завершили; нарікав на нескінченні суперечки і незгоди членів комітету, їх самолюбство і упертість. Писав, що якщо так буде продовжуватись, то не лише за три місяці, а й за рік не вдасться завершити роботу, бо ще майже нічого не зроблено. В зв’язку з таким станом речей навіть непокоївся: „Не знаю, чи витримаю я до кінця”.

З біографії О.М.Марковича ми знаємо, що він таки витримав. Чернігівський комітет підготував свій „Проект поліпшення побуту поміщицький селян”, для пояснення якого та подачі урядові необхідних відомостей до Петербурга у серпні 1859 р. поїхав О.М.Маркович разом з іншим членом комітету В.О.Підвисоцьким. Слід зазначити, що Маркович поставив свій підпис під запереченням більш радикальної меншості комітету (Чернігівський комітет не скористався наданим урядом правом скласти окремі проекти більшості і меншості і обмежився лише запереченнями). В Петербурзі він повинен був обстоювати саме погляди меншості.

Можливо, П.О.Литвинов є також адресатом листів О.М.Марковича за 4 листопада 1852 р. і 11 лютого 1853 р43. На користь цього говорить те, що обидва листи походять з архіву Бартошів-Литвинових. Крім того, в першому листі згадується про хворобу „Мішеля” (Михайло Литвинов – рідний брат Петра Олексійовича), повідомляється, що Маркович підписався для адресата на газету „Петербургские ведомости” і журнал „Современник”, придбав для нього вино (в листах до П.О.Литвинова зустрічаються згадки про обмін періодикою, книгами, купівлю вина на його долю), а також йдеться про ціни на вино, хліб, що також нерідко обговорювалось у листуванні названих осіб. У другому листі Маркович просить поклопотатися за якогось Федора Михайловича перед некрасовським благочинним (у П.О.Литвинова були маєтності в Некрасові). З листа видно, що Маркович вів різні справи адресата, зокрема фінансові – з акціями. Про допомогу Олександра Михайловича племінникові відомо з інших листів до нього. Все ж оскільки висловлені міркування є лише здогадками, щойно згадані листи атрибутовано як адресовані невідомій людині. Що стосується самого Марковича, то в листі за 4 ли-стопада 1852 р. він, повідомляючи, що в Петербурзі холера і щодня захворює по 50 чоловік, а чоловік по 20 помирає, сповіщав, що він також „тижнів зо два жорстоко прохворів”, але не пояснював, на яку хворобу нездужав.

У музеї є також власноручні листи О.М.Марковича іншому його племінникові – рідному брату Петра Литвинова Михайлу Олексійовичу. В листі за 7 червня 1846 р. Маркович висловлював глибоку тривогу в зв’язку зі станом здоров’я Михайла, радив йому залишити службу для його поправлення44. В цьому довгому листі, написаному невдовзі після повернення з Петербурга до Сваркового, пові-домляються найрізноманітніші новини, згадується Петро Литвинов, сестри Олександра Михайловича Уляна і Єлизавета, про яку відомо, що вона була одружена з П.І.Лузановим45. Лист свідчить, що Маркович допомагав і Михайлові у веденні фінансових справ, дбав про капітал племінника і виплачував на нього проценти. В написаному з Москви 31 грудня 1849 р. листі Михайлу також згадується Петро Литвинов, повідомляються ціни на вино, новини про московських знайомих.

Лист О.М.Марковича з Сваркового за 24 жовтня 1848 р. з повідомленням новин, цін адресовано невідомій людині в Ялту46. Гадано адресатом і цього листа є Михайло Литвинов, бо з сімейного листування цієї родини відомо, що він хворів, часто лікувався в Криму, зокрема, в Ялті.

Листи-автографи О.М.Марковича додають штрихи до його діяльності по визволенню селян, допомагають краще зрозуміти цього вченого як людину в її добрих і дружніх стосунках з племінниками і племінницями.

І наостанку зупинимось на документах роду Уманців, які містять у собі цікаві відомості про історика Федора Михайловича Уманця. Найбільш визначною його працею є книга „Гетман Мазепа”. Славний державний діяч України гетьман І.Мазепа своєю світовою відомістю значною мірою завдячує таким видатним мислителям, представникам красного письменства, мистецтва як Вольтер, Байрон, Гюго, Пушкін, Словацький, Ліст, Чайковський та іншим, які зверталися до його постаті. А от у вітчизняній історіографії йому до останнього часу не щастило. Адже ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі неможливо було об’єктивно писати про його життя і діяльність через ризик викликати звинувачення в політичній неблагонадійності, мало не державній зраді. Першою поважною монографією про І.Мазепу була праця М.Костомарова, яка в 1882 – 1884 рр. публікувалася в часописі „Русская мысль”, а 1885 р. побачила світ окремим виданням. Незважаючи на широке використання архівних матеріалів, праця Костомарова далека від історичної об’єктивності і написана в традиційно-російському руслі.

У відповідь на монографію М.Костомарова Федір Михайлович Уманець 1897 р. видав у Санкт-Петербурзі книгу „Гетман Мазепа”. Вона відразу викликала широкий резонанс, стала предметом обговорення і обміну думками між спеціалістами. Оскільки монографія спиралася не на джерельну базу, а на дані М.Косто-марова, апології Орлика, „Історію русів”, „Літопис” С.Величка, тощо, ряд істориків, як тоді, так і після не визнав її за серйозну працю, а М.Грушевський в рецензії, опублікованій в „Записках НТШ” (т. 21, 1898. – с. 20-23) назвав навіть „зайвою”. Однак чимало поважних істориків, зокрема О.Оглоблин, Д.Дорошенко, Б.Крупницький достатньо високо оцінили її. Д.Дорошенко, наприклад, вважав її першою працею, „яка старалася спокійно розглянутися в історичній обстановці ХVІІІ ст. й оцінити особу і вчинки гетьмана Мазепи не в залежності від традиційних і передузятих поглядів”47.  А один з найглибших знавців доби Мазепи, який присвятив їй та її герою понад 40 праць, Б.Крупницький, зазначав, що хоч книга Ф.Уманця і не позбавлена деяких перебільшень і прикрас, все ж саме вона стала „поворотним пунктом в оцінці діянь Мазепи, дала початок новим позитивним поглядам на його роль в українській історії”48.

Такі похвальні відгуки про книгу тим більш цінні, що вони стосуються праці  незаслужено призабутого історика Федора Уманця,  уродженця Сумщини. Якби він написав лише названу книгу, і то заслуговував би на увагу і вдячність нащадків. Та окрім „Гетьмана Мазепи” Ф.Уманець є автором праць „Образовательные силы России. 1. Общественное воспитание. ІІ. Народная школа” (СПб., 1871), „Вырождение Польши”, (СПб., 1872), „Из моих наблюдений по крестьянскому делу” (СПб., 1881), „Колонизация свободных земель России” (СПб., 1884) та інших. Для краєзнавців особливий інтерес становить книга „Из моих наблюдений по крестьянскому вопросу”, написана на матеріалах Сумщини. Тут докладно розповідається про громадське землеволодіння, волосний суд, сільське самоуправління і контроль над ним з боку вищого начальства, селянське малоземелля, шинки, винокуріння, школи, сільські звичаї сіл Полошки, Уланове, а також ряду інших населених пунктів Глухівського повіту, еміграцію звідси, тощо. А першою серйозною публікацією Ф.Уманця була його кандидатська дисертація „Надел общины и дворовые люди”, надрукована в журналі „Отечественные записки” за 1862 р.

За освітою Федір Михайлович Уманець був юристом – закінчив відповідний факультет Московського університету. Після навчання деякий час (з 1864 по   1667 р)  працював  мировим  посередником і  головою мирового з’їзду в Подольській губернії. Відтак повернувся на рідну Глухівщину. В 1875 — 1880 рр. був обов’язковим членом Глухівського повітового в селянських справах присутствія, на початку 80-х рр. вважався  однією з найкомпетентніших осіб з переселянського і „питейного” (монополія, торгівля, збори,  акциз горілчано-винокурних виробів – Л.С.) питань. Тривалий час працював головою Глухівської повітової та Чернігівської губернської земських управ.

Наведені тут короткі відомості з біографії Ф.Уманця почерпнуто з „Энциклопедического словаря” Ф.А.Брокгауза та І.А.Ефрона і „ Большой энциклопедии” С.М.Южакова. А от у жодній з радянських енциклопедій Уманець вже не згадується. Та й в дореволюційних енциклопедіях не подаються ні день, ні місце народження цього історика і громадського діяча. Ці важливі дані можна з’ясувати за документами, які зберігаються в фондах Сумського краєзнавчого музею.

Видане на прохання батька Михайла Федоровича Уманця Чернігівською духовною консисторією 4 вересня 1843 р. свідоцтво повідомляє, що Федір Уманець народився у парафії Покровської церкви с. Яновка Глухівського повіту 21 лютого 1841 р. Охрещений був парафіяльним священиком Д.Григоровичем 24 лютого, а його хресними батьками були Грузинського лінійного №4 батальйону прапорщик Микола Петрович Шоф і статська радниця Анастасія Іванівна Красовська49. Оскільки з інших документів відомо, що дівоче прізвище матері Ф.Уманця Марії Петрівни було Шоф, то виходить, що його хрещеним батьком став рідний дядько. Дата народження Федора – 21 лютого 1841 р. – наводиться ще в одному з  документів музею50.

Інший документ, який стосується безпосередньо Ф.Уманця, — це видане в  зв’язку з вступом до навчального закладу глухівським повітовим лікарем Стравинським 5 березня 1852 р. свідоцтво про те, що у віці 11 років Федору було зроблено щеплення проти віспи, що він має міцну статуру і є цілком здоровим51.

У відповідях Чернігівського дворянського депутатського зібрання від 25 вересня 1845 р., Глухівського повітового суду від 14 березня 1847 р. на клопотання М.Ф.Уманця про занесення членів його родини  до дворянської родословної книги, а також у свідоцтві з цього ж питання, виданому виконуючим обов’язки глухівського повітового предводителя дворянства 12 червня 1847 р., містяться цікаві відомості про родовід Ф.Уманця52. Біля його витоків стояв ніжинський полковник Пилип Уманець. Його нащадок Дем’ян був глухівським протопопом, а син останнього Семен – глухівським отаманом. Він мав трьох синів, з яких значковий товариш Федір був прямим предком історика – його прапрадідом. Сином Федора був  протоколіст  Яків, онуком – корнет Федір, правнуком – штабс-ротмістр Михайло – батько Федора Михайловича. Отже, в документах наводяться імена і посади семи представників роду Ф.М.Уманця по прямій лінії. Його, як і їх, було записано до 6-ї частини дворянської родовідної книги.

З документів, що стосуються предків Федора Уманця, є виданий його діду і тезці указ державної воєнної колегії від 23 червня 1794 р53. В ньому повідомляється, що чин сотенного осавула, який йому було надано 1780 р. при виході  у відставку після десятирічної служби в надвірній компанійській команді малоросій-ського війська, перейменовано на корнетський, у свідоцтво чого і видано було указ. Зберігається в музеї і оригінал надрукованого на пергаменті патенту про надання з 12 червня 1794 р. сотенному осавулу Ф.Уманцю чину корнета54. До патенту прикладено державну печатку.

Музейні документи містять у собі також інформацію про склад сім’ї, в якій зростав і виховувався Федір. Його батько Михайло Федорович був одружений двічі. Першу його дружину звали Варвара Михайлівна. Від неї мав сина Івана і дочку Марію 1828 р. народження. Дітьми від другого шлюбу зі згадуваною вже тут Марією Петрівною Шоф були Анастасія, яка народилася 24 вересня 1837 р., Федір і помітно молодша від нього Євгенія.

З Марією Петрівною пов’язано лише два документа зібрання. Перший з них – це не датований її дитячий лист бабусі із Смольного інституту, написаний очевидно невдовзі після вступу до нього і проникнутий тугою за рідними55. Другий – складений вдвоє аркуш паперу розміром in folio з написаними різними почерками віршами під спільним заголовком „Бог”. На лицьовому боці аркуша вгорі праворуч стоїть напис: „М.Шофъ”56.

Основний масив документів, які зберігаються в музеї, стосується батька історика Михайла Федоровича Уманця. Найранішній з них – це похвальний лист, яким було нагороджено учня другого класу Глухівського повітового училища Михайла Уманця57. Датовано цей документ 1-м липня 1812 р. У 17 років Михайло розпочав військову службу. Його послужний список знаходимо у виданому 25 січня 1827 р. свідоцтві про звільнення у відставку з 15 грудня 1826 р. з наданням чину штабс-ротмістра. В травні 1816 р. М.Уманець став юнкером Кінбурнзького драгунського полку, звідки направлений був у дворянський кавалерійський ескадрон. У червні 1819 р. переведений прапорщиком в Інгерманландський  драгунський, потім гусарський полк. У квітні 1821 р. одержав чин поручика, у вересні наступного року став полковим казначеєм58. Зберігся також датований 6 травня 1824 р. наказ по Інгерманландському полку, який розквартировано було тоді в Ромнах. Цим наказом полковому казначею поручику М.Уманцю оголошувалась подяка за сумлінне виконання службового доручення по придбанню в Москві необхідного для полку спорядження59. Саме в Ромнах М.Уманець  15 грудня 1826 р. вийшов у відставку. Про це свідчить і виданий йому 6 березня 1827 р. командиром полку тимчасовий паспорт, який  забезпечував безперешкодний проїзд та проживання60. В музейному зібранні є також патент від 6 липня 1827 р. про підвищення М.Уманця при виході у відставку в чин штабс-ротмістра61.

М.Ф.Уманець був збіднілим дворянином. Його послужний список за 1827 р. свідчить, що він володів лише десятьма селянськими душами. Невеличкий його родовий маєток знаходився в с. Береза. Один з документів музею свідчить, що 1826 р. він став володарем ще й хутора Ловра разом з селянами, які жили тут62.Такі „маєтності” навряд чи могли забезпечити навіть скромний прожитковий мінімум дворянській родині, тому після залишення військової служби Михайлу Федоровичу, очевидно, довелося працювати. Принаймні маємо такі відомості, хоч і за значно пізніші роки. Видане поміщицею Курської губернії О.Д.Ясинською „Свідоцтво” повідомляє, що з 1849 по 1857 рр. М.Ф.Уманець управляв її маєтками в Суджанському і Дмитрієвському повітах. У „Свідоцтві” дається блискуча характеристика його діяльності як відмінного господарника і управителя, всебічного знавця сільського господарства, віддається належне його чесності, шляхетності, бездоганній справедливості і висловлюється глибока вдячність за сумлінну      службу63.

Такий же панегірик складено йому і генерал-майором князем М.Голіциним в „Атестаті”, датованому 1 квітня 1859 р64.В ньому Голіцин висловлював глибоке задоволення з приводу того, що протягом майже двох років, починаючи з 1857 р., М.Ф.Уманець зі знанням справи і виключною сумлінністю і старанністю вів у розташованих в Орловській губернії трьох його вотчинах складне і багатогалузеве господарство з великою кількістю кріпаків і землі, різними заводами, майстернями, п’ятьма хуторами.

З інших документів відзначимо лист чернігівського губернського предводителя дворянства від 8 липня 1857 р. про нагородження М.Ф.Уманця бронзовою медаллю в пам’ять про війну 1853 – 1856 рр., а також лист аналогічного змісту, надісланий Глухівським повітовим предводителем дворянства 30 грудня 1857 р65. Є в музеї також повістка пристава 3-го Есманського стану Глухівського повіту за 1864 р. з повідомленням про те, що Головна викупна установа визнала правильною викупну угоду, укладену по маєтку М.Ф.Уманця в хут. Ловра і виділила належну викупну позику селянам в сумі 1547 крб. 72 коп. Одержати сповна цю суму Михайло Федорович не міг, бо ще в 1840 р. заборгував Чернігівському приказу громадського піклування 330 крб. 63 коп., отже цю суму було утримано Державним банком66.

І останній документ, якого ми торкнемося тут – це складений 22 липня 1864 р. заповіт М.Ф.Уманця67. В ньому він розподіляв своє майно між дочкою від першого шлюбу Марією (в заміжжі Нарбут) та сином Федором і малолітньою дочкою Євгенією від другого шлюбу. Дочкам у рівних частках він  заповідав невеличкий родовий маєток в с. Береза з господарськими спорудами і 100 десятинами землі, причому за згодою Марія відразу одержувала 1500 крб. сріблом і відмовлялася від всяких претензій на маєток. Синові ж Федору, який саме тоді розпочинав свою трудову діяльність, заповідався маєток в хуторі Ловра.

В фонді Уманців зберігається також величезна кількість листів Михайлу Федоровичу від брата, племінників та інших осіб, які торкаються переважно сімейних, майнових, господарських справ.

На наш погляд, наведені в статті документи містять у собі цікаві відомості як безпосередньо щодо істориків О.Ф.Шафонського, Ф.Й.Туманського, О.М.Мар-ковича, Ф.М.Уманця, так і їх родів, родин, родичів. Ці документи, особливо автографи названих тут видатних людей, мають неабияку історичну, меморіальну і музейну цінність.

 

ПРИМІТКИ

  1. Біографічні дані про О.Ф.Шафонського подаються за кн.: Энциклопедический словарь// Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СП., 1903. – Т. ХХХІХ /77/ — С.218; Большая энциклопедия /Под ред. С.Н.Южакова. – СП., 1905. – Т. 20. – С. 189; УРЕ – К., 1964. – Т. 16. – С. 257; УРЕ / вид. 2-е – К., 1985. – Т. 12. – С. 368.
  2. Лазаревский А. Списки черниговских дворян 1783 года. Материалы для истории местного дворянства. – Чернигов. 1890. – С. 162.
  3. Фонди Сумського краєзнавчого музею (далі СКМ) – Книга надходжень (далі КН) – 33020, 33017, 33019.
  4. Там само. – КН. 33018.
  5. Там само. – КН. 32744, 32746.
  6. Там само. – КН. 33021, 33022, 33023.
  7. Там само. – КН. 32739, 32740.
  8. Там само. – КН. 32742, 32743.
  9. Там само. – КН. 32739.
  10. Там само. – КН. 32737.
  11. Там само. – КН. 32730.
  12. Там само. – КН. 32732.
  13. Там само. – КН. 32738, 32731, 32740, 32733.
  14. Там само. – КН. 33014, 33013.
  15. Там само. – КН. 33016.
  16. Там само. – КН. 32734, 32735, 32736, 32728.
  17. Там само. – КН. 33015, 32727.
  18. Там само. – КН. 31947, 31949, 31956, 32191.
  19. Там само. – КН. 32189, 31949, 32214, 32190, 32183, 32192.
  20. Там само. – КН. 31966.
  21. Там само. – КН. 31943 – 31946.
  22. Там само. – КН. 31947, 31956.
  23. Там само. – КН. 32194, Д – 5853, 5854.
  24. Там само. – КН. 32200.
  25. Там само. – КН. 32188, 32197.
  26. Там само. – КН. 32206.
  27. Там само. – КН. 32185.
  28. Там само. – КН. 31961.
  29. Там само. – КН. 32186.
  30. Там само. – КН. 31955, 31965, Науково-допоміжний фонд (НД) 4011.
  31. Там само. – КН. 31962.
  32. Там само. – КН. 32060.
  33. Маркович А.И. Марковичи // Киевская старина. – 1890. –Т. ХХХІ.- Приложение. — С.8.
  34. Фонди СКМ. – КН. 31494, 31495, 32043, 32045, 32053, 32059.
  35. Там само. – КН. 32044.
  36. Там само. – КН. 32045.
  37. Там само. – КН. 32043.
  38. Там само. – КН. 31495.
  39. Там само. – КН. 32059.
  40. Там само. – КН. 32044.
  41. Там само. – КН. 32053.
  42. Там само. – КН. 31494.
  43. Там само. – КН. 32056, 32058.
  44. Там само. – КН. 32055.
  45. Маркович А.И.Марковичи. – С.8.
  46. Фонди СКМ. – КН. 32054.
  47. Дорошенко Д. Нарис української історії. – К., 1992. – Т.ІІ. – С. 143.
  48. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2001. – С.17.
  49. Фонди СКМ – КН. 33783.
  50. Там само. – КН. 33784.
  51. Там само. – КН. 33785.
  52. Там само. – КН. 33772, 33789, 33790.
  53. Там само. – КН. 33766.
  54. Там само. – КН. 33765.
  55. Там само. – КН. 33777.
  56. Там само. – КН. 33792.
  57. Там само. – КН. 33767.
  58. Там само. – КН. 33770.
  59. Там само. – КН. 33769.
  60. Там само. – КН. 33768.
  61. Там само. – КН. 33771.
  62. Там само. – КН. 33791.
  63. Там само. – КН. 33773.
  64. Там само. – КН. 33786.
  65. Там само. – КН. 33774, 33775.
  66. Там само. – КН. 33776.
  67. Там само. – КН. 33788.

                                                                                   Сапухіна Лада Павлівна

Iсторик-краєзнавець