ВЗУТТЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — ПОЧАТКУ XVIII СТ.

Місто Суми заснували переселенці з містечка Ставище на Київщині, які 365 років тому оселилися на берегах Псла. За даними переписів населення другої половини ХVІІ ст., серед мешканців Сум були козаки, міщани, служиві люди і селяни. Строкатий етнічний і соціальний склад перших сум’ян презентує колекція взуття, що зберігається у Сумському обласному краєзнавчому музеї. Це унікальні експонати зі шкіри і кори дерева, які не зберігаються у природних умовах, а тому є рідкісними знахідками.
Традиційним взуттям козаків є чоботи східного походження, у яких відсутній каблук, що з’явився у Західній Європі і тільки у першій половині XVII ст. почав проникати на територію Речі Посполитої. Від чобіт зазвичай залишаються тільки залізні підковки, проте під час археологічних досліджень на місці Берестецької битви, у 1970-72 рр. вперше в Україні були виявлені оригінальні козацькі чоботи, що збереглися у вологому торфяному ґрунті.
Чоботи шили з чотирьох частин: передка, халяви, задника і м’якої підошви. Вони були широкі в ступні та пальцях, з негострим носком. Халяви, зшиті поздовжнім швом з внутрішнього боку, дозволяли розрізняти чоботи на праву і ліву ногу. Задник і підошва робилися з двох-трьох шарів шкіри та мали луб’яні прокладки біля п’ятки. Замість підбору під п’ятою за допомогою трьох шипів кріпилася залізна підковка – пласка скоба або зігнута дугою металева смужка до 1 см завширшки, прибита ребром. Чоботи були низькими, до середини литки, або високими, до коліна. За способом вичинки шкіри розрізняли юхту, кардибан, сап’ян. На низькі чоботи йшла, переважно, юхта зі шкіри ялівок чи молодих бичків, що відрізнялась цупкістю і більшою водонепроникністю. З кардибану або сап’яну – дорогих ґатунків фарбованої тонкої, але міцної шкіри кіз, овець, телят чи лошат, шили дороге й святкове взуття.
Крім чобіт з товстої, але м’якої ялової або свинячої шкіри виготовляли ще один давній тип стягнутого взуття без халяв – постоли (ходаки, моршні). Чотирикутний шматок шкіри мочили, передні краї закладали один на один або в стик, щоб утворився тупо- або гостроносий передок, який зшивався. Завдяки підрізаним і загнутим на п’ятці двом бічним кінцям, постоли досить глибоко сідали на ногу. Крізь отвори по краях пропускали ремінці (волоки), якими стягували взуття по нозі та густо й високо обмотували литки поверх онуч. Постоли носили міщани, ремісники і селяни, переважно влітку, а в деяких місцевостях – в усі пори року.
У північній і східній Європі балтійські, фінські та слов’янські племена здавна використовували личаки – взуття, плетене з кори дерев. На території українського Полісся його виготовляли з лика липи, верби, лози чи в’яза. На виготовлення одного личака йшло близько семи двометрових ликових смужок по 1,5–2 см завширшки. Їх сплітали скісним або прямим способом. На нозі личаки кріпилися завдяки протягнутому крізь петлі шнурку, обмотаному поверх полотняних онуч майже до колін. За рік селянин міг зношувати 50–60 пар личаків, а на сім’ю з чотирьох чоловік іноді було потрібно до 150 пар. Личак з музейної колекції за формою і плетінням більш характерний для Півночі Росії, де за браком липи використовували розрізану на смуги бересту. Таке взуття носили селяни і московські «служилые люди», направлені до Сум з воєводою К. Арсеньєвим.

На фото:

Постол. Личак. Підковки до чобіт. Друга половина XVII — початок XVIII ст. Знайдені у 2004 р. під час реконструкції на вул. Воскресенська у середмісті Сум.