Сапухіна Лада. Внесок родини Полетик з Роменщини у вітчизняну науку, культуру та громадсько-політичне життя

В Україні ХVIII ст. було чимало освічених шляхетських родин, окремі представники яких залишили помітний слід в історії вітчизняної науки, культури, в суспільно-політичному житті. До їх числа, зокрема, належала родина Полетик з Роменщини. Вона виводила свій родовід від волинського шляхтича Івана Полетики, убитого у війні з турками біля Хотина 1673 р. Його онук Андрій Павлович (1682-1773) після загибелі батька під час Полтавської битви оселився в Ромнах, одружився тут з онукою лубенського полковника Ілляшенка і племінницею роменського сотника С.Ласченка Ганною Іванівною, став роменським війтом, потім вступив до лав Лубенського полку і служив у ньому до 1757 р., коли вийшов у відставку в чині бунчукового товариша (І, с. 97-99).

Старшим з його п’яти синів був Григорій Андрійович Полетика (1725-27.11.(18.12.) 1784) – письменник, перекладач, історик, бібліофіл, громадський і політичний діяч. Народився він у Ромнах, де й минуло його дитинство. 1745 р. закінчив Київську духовну академію. З 1746 по 1748 р. працював перекладачем у Санкт-Петербурзькій Академії Наук, потім протягом 13-ти років обіймав таку ж посаду в Синоді. З 1761 по 1764 рр. жив вдома, а повернувшись на державну службу, був призначений головним інспектором шляхетського кадетського корпусу, де працював по 1773 р., коли вийшов у відставку. (2. с. 462; 3. с. 277; 4, с. 315-316). Одружившись у 1762 р. на дочці абшитованого генерального судді І.А.Гамалії Олені Іванівні й одержавши в посаг за нею багаті маєтки в селах Юдинов і Чеховка поблизу Погара Стародубського полку та отримавши ще за життя батька в 1764 р. більшу частину маєтку в Коровинцях і прикупивши тут та в інших місцях чимало угідь, Г.А.Полетика став одним з найбагатших українських поміщиків. У 1780 р. він мав понад 2,5 тисячі залежних селян, а при посмертному описові його майна лише діаманти дружини були оцінені в 6 тис. крб. (5, с. 493; 1, с. 100). Г.А.Полетика був практичним і вмілим господарем. У його маєтках діяли млини, винокурні, дігтярні. Не гребував він і торгівлею, зокрема, рибою, сільськогосподарською продукцією. Для задоволення своїх шляхетських амбіцій Григорій Андрійович 1779 р. придбав австрійське дворянство, оформлене відповідними документами (6, с. 511).

При бажанні оселитися в Австрії Г.Полетиці не довелося б долати мовного бар’єру. В наші часи Григорія Андрійовича вважали б за поліглота. Його знання латини здобуло високу оцінку з боку В.К.Тредіаковського, який екзаменував його при вступі на роботу до Академії Наук. Одночасно відомий російський поет, філолог і теоретик літератури відзначив погане знання освіченим українцем російської мови (1, с. 99). Втім цю прогалину невдовзі було ліквідовано. Чудово володів Г.Полетика грецькою мовою, переклади з якої систематично друкував в „Ежемесячных чтениях”. На початку другої половини  ХVIII ст. уродженець Ромнів переклав з грецької і видав праці „Эпиктета стоического философы Энхиридион и Апофегмы” (СПб., 1759), „Квита Фивейского Картина, или изображение жития человеческого”, (СПБ., 1759) – вдруге цю працю було перевидано 1767 р., „Ксенофонта о достопамятных делах и разговорах Сократовых и оправдание Сократово перед судиями” (СПб., 1762). 1763 р. в Петербурзі побачив світ складений Г.А.Полетикою „Словарь на шести языках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском” (1, с. 101; 3, с. 278).

Г.А.Полетика виступав не лише як перекладач, а й був автором оригінальних праць. Зокрема для „Ежемесячных сочинений” він написав статтю „О начале, возобновлении и распространении учения и училищ в России и о нынешнем оных состоянии”. Цій праці, в якій містяться надзвичайно цінні відомості про П. Могилу та інше, не судилося побачити світ через нищівну критику М.В.Ломоносова, котрий визнав її образливою для росіян, бо в ній нічого не говорилося про російські школи до ХVII ст. Працюючи в Синоді, Г.Полетика 1762 р. підготував і опублікував книгу „Истинные основания и должности христианской веры или наставление язычникам, обращающимся в христианскую веру” (1, с. 100).

Усе життя Г.А.Полетика цікавився історією, а надто історією України. Він залишив після себе записи, документи, трактати, а саме: „Историческое известие на каком основании Малая Россия была под республикою польскою и на каких договорах поддалась российским государям и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть российскому государству без нарушения прав и вольностей”, „Запись, как Малороссия во время владения польского разделена была и об образе ее управления”, наскрізь просякнуту автономістичними поглядами „Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России”,  „Сборник прав и привилегий украинского шляхетства”, „Записка о начале Киевской академии” (7, с. 106-107) та інш. Г.Полетика був неабияким знавцем української старшинської генеалогії, а надто цікавився історією власного роду та роду дружини. Про це, зокрема, свідчить його лист від 14 липня 1783 р., адресований родичеві жінки пирятинському городничому Я.О.Гамалії (8,  с. 502).

Опубліковані відомим українським істориком уродженцем Сумщини О.М.Лазаревським в журналі „Киевская старина” за 1891  та 1893-1895 рр.  документи з сімейного архіву Полетик, які на той час знаходились у славнозвісній колекції В.В.Тарновського, свідчать, що Г.А.Полетика працював над твором з історії України. Лазаревський же першим висловив здогад, що цим твором була „История Руссов”, розпочата Григорієм Андрійовичем Полетикою і закінчена його сином Василем (1, с. 106-107, 111-116). У рукописі праця стала відомою наприкінці 20-х років ХІХ ст. і відразу ж набула фантастичної популярності. Це був перший історико-літературний твір, в якому систематично викладалася історія України,  починаючи з глибокої давнини й до початку ХІХ ст. „Историей Руссов” зачитувався й високо поціновував її О.Пушкін. Вона справила величезний вплив на історичні погляди та творчість Т.Шевченка, К.Рилеєва. Незважаючи на дуже велику кількість помилок, „История Руссов” посідає визначене місце в українській історіографії. Хоч думку О.Лазаревського щодо авторства названої праці поділяло чимало істориків, усе ж  зараз вона не знаходить підтримки, і Г. та В.Полетик можна розглядати як гіпотетичних авторів цього історичного бестселеру, виданого в 1840 р. в Москві О.Бодянським,  (7, с. 102-127) лише в історіографічному плані. Але сам той факт, що авторство „Истории Руссов” тривалий час приписувалось Г.А.Полетиці, є свідченням як його обізнаності в галузі історії, так і авторитету і впливу в суспільстві.

Яскравим виявом шани громадськості щодо ідейних переконань, політичних поглядів та особистих якостей Г.А.Полетики було його обрання 1767 р. депутатом від Лубенського полку до Комісії по створенню проекту нового „Уложения”. Висловлюючи подяку виборцям за обрання, Григорій Андрійович писав, що першим і найголовнішим обов’язком свого життя вважає служіння на користь суспільству (9, с. 334-335). Працюючи два роки в складі Комісії, Г.А.Полетика, посилаючись на історію, палко захищав права України на автономне управління, обстоював вольності і привілеї козацької старшини, які історично склалися, і якими вона користувалася під час перебування України під владою Речі Посполитої. Під його впливом і на чолі з ним більшість українських депутатів Комісії виступила з сепаратистськими вимогами, наполягаючи на відновленні гетьманства та всіх привілеїв старшини і козацтва. Свої політичні погляди Г.Полетика виклав у творах „Возражение депутата  Гр. Полетики на наставления Малороссийской коллегии господину же депутату Дм. Наталину” та „Мнение на читанный в 1768 г. в комиссии о сочинении проекта нового Уложения «Проект правам благородных» (1, с. 101; 3, с. 277). Розроблена Г.Полетикою програма цілком відповідала політичним і становим інтересам козацької старшини, і  українські депутати Комісії одностайно підтримали її. За уродженцем Ромен остаточно закріпилася слава справжнього українського патріота, переконаного автономіста, виразника ідей і інтересів вільних станів українського суспільства. До цього приєднувалась ще й слава людини вченої й відомої своїми працями з історії України.

Велику цінність має опублікована О.Лазаревським епістолярна спадщина Г.А.Полетики. Його листи дають можливість скласти уявлення про господарство багатого українського поміщика другої половини ХVIIІ ст., про турботи і заходи по збільшенню і поліпшенню сільськогосподарського виробництва, потужності винокурень, клопоти по продажу їхньої продукції, збуту дьогтю, риби. Вони розповідають про стосунки з управителями маєтків, залежним населенням, про продаж кріпаків; знайомлять з „споживацьким” асортиментом панської родини, намаганням влаштуватися в сільських умовах з усіма зручностями тодішньої цивілізації, з поглядами на освіту і виховання дітей, стосунками з родичами, майновими чварами з ними і пов’язаною з цим судовою тяганиною, з приватною обстановкою, інтересами та запитами українського шляхетства, тощо (10). Листи Г.А.Полетики (їх опубліковано 128) засвідчують його часте відвідування Коровинців та Ромнів.

Г.А.Полетика увійшов в історію вітчизняної культури як пристрасний бібліофіл і володар славнозвісної чи не найкращої не лише в Україні, а й в усій Російській імперії бібліотеки. В ній налічувалось кілька тисяч рукописних і друкованих книжок. За відгуком самого Г.Полетики такого, як у нього зібрання, „ни токмо ни у одного из партикулярных людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве, в редкости и древности книг препираться могла ” (1, с. 103). Про цю бібліотеку надзвичайної цінності згадували історики кн. М.Щербатов, проф. А.Шлецер. На жаль, унікальна книгозбірня майже повністю згоріла 23 травня 1771 р. під час пожежі на Василівському острові в Петербурзі, де жив тоді Полетика. Загибель бібліотеки була великою втратою для науки і страшним ударом для її збирача. Здоров’я його різко погіршало, і він змушений був просити річну відставку для його поправки, а через два роки через хвороби взагалі вийшов у відставку. Втративши своє улюблене дітище, Г.А.Полетика знову приступив до збирання книг. Про це, зокрема, свідчить його листування за 80-і рр. з могилівським архієпископом Георгієм Кониським, синами Василем, Іваном, Павлом, двоюрідним братом Григорієм Івановичем, яким він доручав придбати книжки, що стосувалися російської, а особливо української історії. Маються на увазі замовлення на старопольські історичні твори Кадлубка, Длугоша, Пасторія, Дарницького, Ореховського, Пясецького, Рудавського, Казаловича, Кобержицького, Старовольського, Койтовича, Божимовського               (1, с. 104; 8, с. 500) та інших.

Бібліотеку і рукописи Г.А.Полетика (похований в Олександро-Невській Лаврі) заповідав своєму старшому сину Василеві, який продовжив його справу призбирування документів та книжок з української історії.  Зібрана вдруге бібліотека Полетик зберігалася в Коровинцях і хоч не витримувала порівняння з попередньою, все ж високо поціновувалась шанувальниками української старовини. Знавець українських писемних пам’яток М.І.Ханенко, збираючись приїхати до Коровинців у 1850 р., називав її „історичною Каліфорнією”, „скарбом” (1, с. 109). Саме в архіві Полетик було знайдено „Коломацькі статті”, які стали приводом до арешту П.Полуботка. На жаль, через байдужість онуків Г.А.Полетики бібліотека була втрачена.

Син Григорія Андрійовича Василь Григорович Полетика (1765-1845) відомий як збирач документальних матеріалів з історії України ХVI- ХVIIІ ст., автор промов, наукових трактатів, цікавих листів, а головне – як раніше гаданий співавтор „Истории Руссов” (2, с. 461; 4, с. 315). У листі до М.П.Румянцева від 25 листопада 1812 р. він писав, що „начертание ” української історії було батьковим, а „наконец сделалось моим предметом ” (1, с. 106). Цю фразу О.Лазаревський тлумачив як натяк саме на „Историю Руссов”. В.Г.Полетика був автором творів „Записка о нуждах малороссийского дворянства” (1801 р.), „Записка о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства, писанная маршалом Роменского повета Василием Полетикою” (1809 г.), компілятивної праці з стародавньої історії Єгипту, Асірії, Мідії, Персії  (7, с. 108; 4,  с. 315).

 В.Г.Полетика поділяв і пропагував батьківські ідеї щодо прав України на автономію, захищав привілеї українського шляхетства, особливо тих його груп, яким царський уряд перешкоджав в отриманні дворянства. Це знайшло відображення в історичних записках, мемуарах, листуванні В.Полетики. І хоч народився він у Петербурзі, але біографія його щільно пов’язана з Роменщиною. З дитинства він часто відвідував її, а залишивши в 1790 р. військову службу в чині секунд-майора, оселився в коровинському маєткові; в 1802, 1805-1812 рр. обирався маршалком Роменського повіту, і, проживши останні 55 років у Коровинцях, помер тут і був похований поблизу церкви.

Відомим українським лікарем був уродженець Ромнів брат Григорія Андрійовича Іван Андрійович Полетика (1726-1783). В літературі подаються різні дати його народження. Так, в енциклопедичних виданнях вказується, що він з’явився на світ 1722 р. (3, с. 278; 4, с. 316). О.М.Лазаревський в одній з своїх статей зазначив, що в сім’ї А.О.Полетики старшим був Григорій, а в іншій, в примітці про Івана, позначив його народження 1724 р., зробивши тим самим його на рік старшим від Григорія (1, с. 99; 6, с. 507). На наш погляд, незаперечним доказом старшинства Григорія є те, що батько ще за життя виділив йому в спадщину більшу частину Коровинського маєтку. Вважаємо, що правильна дата народження Івана Андрійовича подається в статті представника його роду, котрий до того ж мав однакові з ним ініціали – І.А.Полетики, – опублікований в „Киевской старине” за травень 1893 р. В ній ясно сказано, що Іван Андрійович Полетика – молодший брат Григорія Андрійовича, що він молодше його на рік і народився в Ромнах 1726 р. (11, с. 285).

І.А.Полетика навчався спочатку в Київській духовній академії, потім 4 роки вивчав медицину в Кільському університеті; 1750 р. був зарахований підлікарем до Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю і в госпітальній школі рік слухав лекції кращих професорів-медиків. Після цього знову подався за кордон, де продовжив навчання спершу в Кільському, а потім Лейденському університеті, медичний факультет якого зажив слави в усій Європі. Тут у 1754 р. І.Полетика захистив і опублікував докторську дисертацію „Про спадкові хвороби” (De morbis hereditariis).

З дипломом доктора медичних наук І.А.Полетика повернувся до Кіля, де першим не лише з українців, а й з підданих Російської імперії був обраний професором в іноземному університеті  (3, с. 278). Два роки він обіймав цю посаду, а потім, затуживши за батьківщиною, повернувся до неї. У вересні 1756 р. одержав дозвіл на приватну практику в межах Російської імперії і був призначений лікарем до Петербурзького військово-сухопутного генерального госпіталю. Через три тижні І.Полетика першим з українців обійняв тут посаду старшого лікаря, на яку до того часу призначалися лише іноземці. Одержавши в управління великий госпіталь, уродженець Ромнів розгорнув активну діяльність: побудував 7 деревяних барачних корпусів, заснував ботанічний сад, тощо. Очолюючи госпіталь, вів непримиренну боротьбу з різними зловживаннями, через що йому довелося змінити місце роботи. В останній день 1759 р. І.Г.Полетика був призначений лікарем в Санкт-Петербурзьку дивізію генерал-аншефа О.І.Шувалова.

Влітку 1761 р., одержавши вперше за 5 років служби в Петербурзі відпустку, провів 4 місяці в Ромнах. Виконуючи доручення медичної канцелярії, І.Полетика набрав в Україні 55 студентів для госпітальних медичних шкіл. Наприкінці 1763 р. Івана Андрійовича за його клопотанням було призначено карантинним лікарем до Василькова – центру карантинної служби України. На цій посаді, як і на попередніх, він виявив високу фахову кваліфікацію, неабиякі знання, сприяв піднесенню медичної науки на більш високий рівень. І.Полетика був автором праць з інфекційних хвороб. У 1770-1771 рр. брав активну участь у боротьбі з епідемією чуми в Україні. Після смерті батька 1773 р. одержав маєтності в Коровинцях з 400 душами залежних селян (11, с. 286, 289; 12, с. 466). Помер Іван Андрійович Полетика 22 квітня (3 травня за н.с.) 1783 р. (11, с. 291).

Сини Івана Андрійовича – Михайло і Петро обіймали високі посади на державній службі. Петро (1778-1849) працював на дипломатичній ниві, був сенатором. Не цурався він і літературної діяльності, був членом відомого літературного гуртка початку ХІХ ст. „Арзамас”, залишив після себе „Воспоминания”, частково опубліковані в „Русском архиве” за 1885 р. Дочка І.А.Полетики Катерина була фрейліною  (11, с. 291; 12, с. 507; 3, с. 278).

Брат Г.А. та І.А.Полетик Андрій Андрійович (1745-1790) був за одними даними між 1739-1741, за іншими – 1745 р. чернігівським намісником, у 1784 та 1797- 1798 рр. роменським повітовим маршалком, а в 1785-1788 рр. – чернігівським губернським маршалком. Він є автором ряду публікацій, пов’язаних з відвідинами Катерини ІІ України, зокрема „Дневника пребывания Екатерины ІІ в Киеве в 1787 г.”, надрукованого в „Памятной книжке Киевской губернии на 1858 г.”, та „Речи по  поводу приезда Екатерины ІІ в Чернигов в 1785 г.”, яка побачила світ в „Чтениях Московского общества истории и древностей российских” в 1865 р. (13,  с. 142; 3,  с. 277).

Виходячи з лапідарних біографічних відомостей про А.П.Полетику, зокрема з того, що він переселився до Ромнів з матір’ю і молодшими братами, можна висловити здогад, що саме в цьому місті народився і двоюрідний брат Г.А., І.А. та А.А.Полетик Григорій Іванович (1731-1798). Одночасно з Іваном, тільки на іншому факультеті, він навчався в Лейденському університеті. Після одержання освіти тривалий час посідав відповідальну посаду радника російського посольства у Відні. Великий інтерес становить його епістолярна спадщина, з якої повстає яскрава постать цілком європеїзованого українця ХVIIІ ст., людини, яка оберталася у вищих дипломатичних і державних колах. У листах Г.І.Полетики згадуються його приїзди до Ромнів, роменські та хмелівські родичі, гостювання у Вишеньках у графа П.О.Румянцева-Задунайського (5, с. 494-495; 13, с. 131; 6, с. 511).

Рідний брат Григорія Івановича – Тимофій Іванович був лікарем. Ця професія була надзвичайно шанованою в українському суспільстві ХVIIІ ст.

Та, звичайно, найвизначнішими поміж згаданих тут представників родини Полетик з Роменщини є Григорій Андрійович, Василь Григорович та Іван Андрійович, які залишили по собі помітний слід в літературі, історії, перекладацькій справі, медицині, культурі, в громадсько-політичному житті.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Лазаревський А. Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. – 1891. — № 4.

В названій праці згадується, що А.П.Полетика одержав відставку 1757 р. – у 65-річному віці, тобто виходить, що він народився 1692 р. Тим часом, у передмові того ж О.Лазаревського до виданого ним листування Г.А.Полетики подається інша дата народження – 1682 р. Ця ж дата фігурує і в праці М.І.Марченко „Українська історіографія” (К., 1959), тому й ми зупинилися на ній, хоч питання про час народження А.П.Полетики потребує більш детального з’ясування.

2. Українські письменники: Біо-бібліографічний словник у п’яти томах. – К., 1960. – Т.1.

3. Энциклопедический словарь // Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СП., 1898. – Т. 47.

4. УРЕ.- К., 1963. – Т. 11.

5. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784) / С пред. Ал. Лазаревского // Киевская старина. – 1893. — № 3.

6. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784) // Киевская старина. – 1894. — №6.

7. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959.

8. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784) // Киевская старина. – 1893. – №6.

9. Благодарственное письмо Гр. Андр. Полетики своим выборщикам за избрание в звание депутата в комиссию для сочинения проекта нового уложения // Киевская старина. – 1890. — №11.

10. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784) // Киевская старина. – 1893. –  № 1, 3, 5, 6, 10, 11; 1894. –  № 4, 10; 1895. –  № 5-8.

11. Полетика И.А.Иван Андреевич Полетика // Киевская старина. – 1893. – №5.

12. УРЕ – Вид. 2. – К., 1982. –  Т. 8.

13. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784) // Киевская старина. – 1894.– № 4.