Новини

З ІСТОРІЇ ТЕЛЕФОНІЗАЦІЇ СУМЩИНИ В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Цікаве питання: «Куди рухається «світ електронних технологій?». Сьогодні кожен з нас не уявляє свого життя без телефона, радіо, телевізора чи комп’ютера. Всі ці речі – відкриття минулого століття. З’ясуємо, як і коли на території сучасної Сумщини відбулося встановлення телефонного зв’язку, для цього повернімося в кінець ХІХ – початок ХХ ст.

В кінці ХІХ ст. у Російській імперії запроваджується телефонний зв’язок. Його облаштуванням займалися почтово-телеграфні відомства та приватні особи, а на початку   ХХ ст. до справи залучилися земства. Перша телефонна мережа в імперії була споруджена компанією Белла у 1882 р., але масове будівництво почалося приблизно через 20 років, коли телефонні мережі перейшли під контроль казни, а не окремих приватних компаній. Уже на початку ХХ ст. існував і міжнародний телефонний зв’язок [1, 51].

Що стосується території сучасної Сумської області, то її землі були поділені між Харківською, Чернігівською, Полтавською та Курською губерніями. Саме на території Харківської губернії, у Лебединському повіті, з’явилася перша сільська телефонна мережа.

21 лютого 1899 р. під час позачергових земських зборів Лебединського повіту було прийнято рішення про будівництво телефонних ліній, а вже 5 серпня, цього ж року, розпочала свою діяльність перша сільська телефонна мережа. Крім телефонів в економіях при цукрових заводах, за рахунок громадян Зеленських, Ковалевських, Кучерових було проведено телефонну лінію, що з’єднала села: Боровенька, Будилка, Гудимівка, Рябушка, Караван та Ольшанка. Крім того, планували провести телефонну лінію з м. Лебедин на с. Михайлівку, Штепівку, Голубівку, Грамино, Марковку, і від Штепівки на х. Мирний, д. Могилясівка і хх. Павленків і Бойків. На проект управа виділила 1500 руб., а також зобов’язалася утримувати центральні станції у Лебедині та Штепівці [2, 598–600].

У 1900 р. було вирішено влаштувати телефонний зв’язок від х. Мирного до с. Терни. Князь Б.С. Щербатов 4 серпня 1900 р. надіслав до управи  лист з текстом: «Желая примкнуть кь телефонной сети… прошу управу сделать распоряжение о проводе от Зеленьковки, черезь Толстное в Терны телефонного соединения… Следуемые с меня за устройство телефона деньги, по разщету 2/3 стоимости, уплачу… 1/3 же стоимости прошу управу принять на земский счеть…». Для будівництва цієї лінії у кошторис 1901 р. було внесено 1400 руб.      [3, 211–213]. На спільні кошти земства, Ольшанського (500 руб.) і Недригайлівського (539 руб. 85 коп.) сільських об’єднань, князя Щербатова та поміщиць Анненкових у 1901 р. була збудована телефонна лінія від Ольшани, Недригайлова, Тернів і Боброва [4, 243–244].

З розширенням телефонної мережі у Лебединському повіті постало питання про сполучення її з іншими повітами. У жовтні 1909 р. земські збори постановили: «Устроить телефонное сообщение для соединения сь Сумскимь уездом по пути: Лебединь-Кудановка-Бишкинь-Даценковка-Ворожба-Лифино и дальше до соединения сь Сумским уездомь…». На проект було виділено 5196 руб. 50 к. з яких 3801 руб. земські [5, 254]. Протягом 1909–1913 рр. Лебединська телефонна мережа була з’єднана з телефонними мережами Богодухівського, Охтирського і Сумського повітів Харківської губернії та Гадяцького і Зіньківського повітів Полтавської губернії.

З кожним роком витрати на телефонне сполучення у повіті стрімко зростали. Будувалися нові телефонні лінії, облаштування яких, в середньому, обходиться у 80 руб. за верству [6, 315]. Слід було проводити ремонт вже існуючих мереж, виплачувати заробітну плату працівникам. Окремі кошти виділялися на утримання центральних телефонних станцій. Так, у звіті за 1901 р. витрати на центральні телефонні станції склали 750 руб. 12 коп. [4, 245-246] у 1916 р. – 13119 руб. 42 к., а 1917 р. – 19743 руб. [7, 420].

Провести телефонний зв’язок Охтирське земство планувало ще в кінці ХІХ ст., але недостатнім було фінансування. Лише у 1911 р. управа зробила висновок: «нужда в телефоне слишком назрела и откладывать еще на дальнейшее время его устройство нельзя» [8, 20]. Щоб витратити мінімум коштів, на облаштування телефонної мережі, було розробило план «раціонального використання коштів при будівництві телефонних ліній». Досить цінні відомості з цього питання надала Волчанська повітова земська управа: «По возможности ограничится одной центральной станцией, помещая ее в центр уезда, лучше, конечно вь городь. Проволоку для линии употреблять железную вь 3-тьи діаметром, промасленню или оцинкованную. Столбы – длинною не менье 12 арш. на 3-4 вершка». За висновком управи вартість облаштування однієї верстви телефонної лінії складала 76 руб. [8, 26].

Розраховуючи на допомогу у фінансуванні, управа надіслала запит до жителів повіту, зацікавлених у влаштуванні телефонного зв’язку. Як наслідок: «П.И. Харитоненко ассгнуеть изь своих средствь 500 руб., экономия Кенигь – 1000 руб., Котелевское Общество – 100 руб., от г. Шультиса – 500 руб. и М.В. Курило разрешает подвесить проволоку на своих столбахь, идущих от г. Ахтырки вь Сосонку, стоимость этих столбовь составляеть – 600 руб.». Врахувавши витрати, управою було прийнято рішення про негайне облаштування лише магістральної телефонної лінії: Котельва, Охтирка, Тростянець, Боромля, Жигайлівка, Славгород, Рясне і Краснопілля, що коштувало 9880 руб. [8, 27]. Свою активну діяльність телефонна мережа Охтирка–Котельва–Краснопілля почала з 1913 р.

У Глухівському повіті телефонізація розглядалася неоднозначно. З журналів засідань земської сесії 1904 р., бачимо, що «за» виступили Н.Г. Радченко та Д.А. Карпенко, опозицію їм склали П.Н. Толмачев та В.П. Кочубей, який відмітив: «телефоны у нас еще не назрели. В уезде есть много гораздо более неотложных нуждь… расходы на телефоны отяготят наш бюджет. Устройство сети обойдется не мение 25–30 тыс. руб.» [9, 50]. Лише у 1908 р. управою було прийнято рішення: «признать устройство телефонной сети вь Глуховском уезде своевременным…» [10, 83]. На думку представників управи, єдиним можливим вирішенням фінансового питання було довгострокове кредитування. Планувалося взяти суду у розмірі 12000 руб. під 8 % річних, тоді земство щорічно мало б сплачувати 960 руб. На ці кошти планувалося будівництво лише магістральної телефонної лінії, що з’єднала б центральну станцію у м. Глухів з усіма повітовими правліннями, пунктами де проживали земські лікарі і пунктами, які мали особливе промислове та адміністративне значення. Мережа поширювалася: від м. Глухова до с. Собичева, звідти до м. Ямпіля та Михайлівського хутора. Від с. Собачева до м. Воронежа, а звідти до поселення Шостки та інших населених пунктів. Всього планувалося встановити 13 станцій. Розраховували і на допомогу землевласників повіту [10, 204–208].

Що стосується м. Конотоп та Конотопського повіту, то телефонний зв’язок тут з’являється на початку ХХ ст. століття. У 1908 р. у місті почали будувати перші лінії телефонного зв’язку. Спочатку телефони були встановлені в адміністративних приміщеннях, згодом ними почали користуватись заможні жителі повіту. У 1910 р. на земських зборах було прийнято рішення про розширення телефонної мережі. Планувалося, що центральна мережа буде з’єднувати управу з усіма волостями та повітами, у випадку домовленості з абонентами передбачалося будівництво додаткових ліній. Волосне керівництво користувалося телефонним сполученням безкоштовно, тому управа виділяла кошти на будівництво телефонної мережі [11, 88].

Що стосується Роменського повіту, то проекти телефонного сполучення розроблялися тут ще на початку ХХ ст. а у листопаді 1911 р. Роменська повітова телефонна мережа була введена у дію.

З розширенням повітового телефонного зв’язку виникла необхідність з’єднати між собою повітові та губернські міста. Цю діяльність можна простежити на прикладі губернського міста Харків. Вже у 1907 р. Управа намагалася розробити проект з’єднання телефонної мережі Лебедина з Сумами та Харковом [12, 506]. 12 жовтня 1912 р. до управи надійшов лист від начальника Харківського почтово-телеграфного округу в якому він пропонував влаштувати телефонне з’єднання між Харковом та Сумами по лінії Південних залізничних шляхів. Лінія мала бути дводротовою (перший дріт – для переговорів між пунктами на значній відстані один від одного, другий – для місцевих та службових розмов). Обидві лінії мали б зайти до Люботиня, Богодухова, Тростянця, Боромлі. Вартість облаштування лінії визначалася у 136000 руб. 56000 руб. мала виділити казна, а решту Богодухівське (10000 руб.), Охтирське (10000 руб.), Лебединське (10000 руб.), Сумське (12000 руб.) земство, Охтирська (5000 руб.), Лебединська (5000 руб.), Сумська (5000 руб.) міські управи, керівництво цукрового заводу Харитоненка у Сумах (8000) та цукрових заводів Кеніга у Охтирці (5000 руб.) і Тростянці (10000 руб.) [13, 384–385].

З приводу цього листа у земстві відмітили: «Какь не желательно устройство телефонного сообщения сь Харьковом… но условия проекта нельзя признать приемливыми, так какь проект этот, вызывая со стороны земства крупный единовременный расходь до 10750 руб., не дает земству взамень никакихь приемуществь вь пользувании сообщением» [13, 387].

На засіданні Лебединського, Охтирського та Сумського земств, 18 серпня 1916 р., було вирішено з’єднати телефонні лінії цих земств з м. Харків [7, 819–820]. У слободі Боромля розміщувалася центральна станція для всіх трьох повітів, а інша – в м. Харків – з’єднувалася з міською керівною мережею. На станціях міжміського сполучення чергування відбувалося цілодобово. Цікавим був спосіб з’єднання абонентів: «уездная станция, делая заказь центральной междугородной станции, должны обязательно сообщать телефонистокь, кого необходимо вызвать для переговоровь, откуда и по какому номеру телефона какой сети, а также, кто вызываеть и сь какого номера, после чего повесить трубку и ждать, когда центральная станция междугородной сети уведомить» [7, 831-833].

З влаштуванням губернського сполучення відбулося перевантаження телефонних ліній. Часто суперечки виникали між представниками земських і приватних телефонних ліній. Для усунення цієї проблеми завідуючий телефонним зв’язком в Охтирському повіті П.К. Середа запропонував: «предоставить земским учреждениям и должностным лицамь особые часы для разговоровь и чтобы в эти часы не позволяли говорить частным лицам» на що, завідуючий Сумською земською телефонною мережею П.Д. Андрєєв зауважив, що у такому випадку можна втратити значні кошти за користування телефонним зв’язком, адже у спеціально відведені години державні посадовці можуть не розмовляти по телефону, і лінії залишатимуться вільними. Влучно зауважив представник Лебединського земства В.К. Росковшенко, який відмітив, що досить часто важко відокремити приватну розмову від службової і якщо для всіх службовців земських установ зв’язок буде безкоштовним то телефон будуть використовувати і не в службових цілях [7, 819–820].

Відмітимо, що на початку ХХ ст. розмови між абонентами тривали протягом 3 хв. (плата за розмову складала 80 к.) і лише в окремих випадках, за окремі кошти (кожна додаткова хвилина 20 к.) – довше. Попередньо абоненти попереджалися про завершення їх розмови. Цікавими є розрахунки плати за користування телефонним зв’язком. За телефон особистого користування – 49 руб. 50 к., колективного – 55 руб., а коли телефонний апарат встановлювався у громадських місцях, де ним користувалися особливо часто – 71 руб. 50 к. Окрема плата встановлювалася за розмови з населеними пунктами, що виходили за межі Російської імперії [1, 51; 7, 834].

Телефонні мережі, що споруджувалися на початку ХХ ст. мали свої недоліки. Першочергово це безпланове будівництво: «… вместо того, чтобы вести магистрали по прямымь проезжимь дорогам, они проведены не только по сильно зигзагообразным проселочнымь дорогам… но даже местами по чужимь малодоступным землям». Доводилося ставити упору для стовпів, адже вони не залишалися у вертикальному положенні і року, в результаті чого рвалися та плуталася проводка. Траплялися випадки коли проводку навмисно рвали та крали. Другий недолік мережі – спільна проводка земств та приватних власників. Важко було визначити де завершується земська телефонна лінія і починається приватна. При цьому у деяких населених пунктах Лебединського повіту, таких як Михайлівка, Василівка, Чупахівка, Гудимовка, Романовка і Терни, до приватних телефонних станцій приєднувалася земська проводка. За загальними підрахунками з 103 телефонних ліній, що розміщувалися в Лебединському повіті, лише 25 ліній були земськими. Ще один недолік – це будівництво телефонної лінії за однодротовою системою. При цьому абоненти заважали один одному під час розмов: «говорящим в известном направлении вь сильной степени мешают разговоры, проходящие по соседним проводамь». Виникали проблеми і з тим, що розмова переривалася і при цьому з’єднувалися «свої» абоненти. Вже на початку століття постало питання про переведення телефонного зв’язку з однодротової на дводротову систему [7, 409–412].

У 1916 р. проведено реорганізацію телефонних ліній: в кращих будинках було розміщено станції, чоловіків, які працювали телефоністами було замінено жінками, чия праця у цій справі була визнана якіснішою. Так в Штепівці: «Вместо телефонистов приглашены две телефонистки, оказавшихся на деле лучше телефонистовь». З звітів окремих телефонних станцій де працювали переважно жінки бачимо, що на них «жалоб не поступало» [7, 414].

Для усунення недоліків у телефонній мережі Сумським земським зібранням у 1909 р. були введені спеціальні правила: за навмисне пошкодження телефона, проводки, стовпів та інших елементів телефонної мережі винуватці повинні були відповідати перед судом, заборонялося голосно розмовляти на станціях, встановлювався спеціальний час коли мала працювати телефонна мережа (влітку (з 1 квітня до 1 вересня) – з 7-ї години ранку, взимку (з 1 вересня до 31 березня) – з 8-ї до 23 години) [14, 77–83].

Отже, телефонний зв’язок на початку ХХ ст. – нове явище, користуватися ним міг далеко не кожен мешканець. Якість телефонного зв’язку була на низькому рівні. Для того, щоб здійснити телефонний дзвінок абонентові, який проживав на значній відстані, слід було записатися до черги і чекати доки йому зателефонує черговий з телефонної станції і з’єднає. Але незважаючи на це, з часом, відбувалося стрімке розширення телефонної мережі, її вдосконалення. Сьогодні телефонний зв’язок, доступний майже кожному, але перш ніж вдалося досягти такого результату, мало минути більше століття.

Джерела та література:

1. Харьковский календарь на 1914 год. – Издание Харьковского Губернского Статистического Комитета.

2. Журналы ХХХІV/VІІ очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 6 и 7 октября 1898 года и экстреннаго 23-го февраля 1899 года сь приложеними. – Лебедин: Типография М.Е. Когона. – 1899. – 639 с.

3. Журнал очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 26 и 27 сентября 1900 сь приложениями. – Лебедин: Типография М.Е. Когона. – 1901. – 495 с.

4. Денежный отчет Лебединской Уездной Земской Управы за 1901 год. – Лебедин: Типография М.Е. Когона, 1902. – 259 с.

5. Журнал ХLV/ХVІІІ очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 10, 11, 12 и 13 октября 1909 сь приложениями. – Лебедин: Типография М.Е. Когона. – 1910. – 1149 с.

6. Журналы ХL/ХІІІ очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 10, 11, 12 и 13 октября 1904 г. с приложеними. – Лебедин: Типография М.Е. Когона, 1905. – 719 с.

7. Журнал очередного Лебединского Уездного Земского Собрания за 1916 год. – Лебедин: Типография Совета Раб. и Кр. Депут. – 1919 – 838 с.

8. Доклады Ахтырскому 46-му Очередному Уездному Земскому Собранию 1910 года, по техническому отделу. – Ахтырка: Типография И.Е. Певнера, 1910. – 70 с.

9. Журналы очередной сессии 1904 г. – 217 с.

10. Журналы Глуховского уездного Земского Собрания 1908 года. – Глуховь: Типография А.С. Квасниковой, 1909. – 318 с.

11. Земский Сборник Черниговской губернии 1910. – Чернигов: Типография Губернского Земства, № 1. – январь, 1910. – 142 с.

12. Журналы ХLІІІ/ХVІ очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 24, 25, 26, 27 и 28 октября 1907 с приложениями. – Лебедин: Типография М.Е. Когона. – 1908. – 1062 с.

13. Журналы ХLVІІІ/ХХІ очередного Лебединского Уездного Земского Собрания 23, 24, 25 и 26 октября 1912 года. с приложениями. – Лебедин: Типография М.Е. Когона. – 1913. – 842 с.

14. Журналы Сумского Уездного земского собрания чрезвычайной сессии 15–16 ноября 1909 г. сь приложениями. – Сумы: Типография И.Г. Ильченко, 1910. – 121 с.

Конотоп А.В., завідуюча відділом історії краю з найдавніших часів до початку ХХ ст.