Давньоруська плінфа

Розкопки на Городку в м. Путивль. 1960 р.
Плінфа. Кераміка. 30-і роки ХІІІ ст. Давня Русь.
Розкопки В. Богусевича 1959–1960 років.

Найдавнішою кам’яною спорудою, відомою на теренах Сумщини, є давньоруський храм у м. Путивль. Зведений у 30-х роках ХІІІ ст., він був виявлений археологом В. Богусевичем восени 1959 р. Путивльська археологічна експедиція Інституту археології АН УРСР і Сумського обласного краєзнавчого музею, у якій також брали участь співробітники Конотопського і Путивльського музеїв, дослідила фундаменти, складені з двох рядів дикого каменю на цем’янці, та нижні ряди мурування стін давньоруського храму.
Утвердження християнства як державної релігії Давньої Русі стало поштовхом для розвитку монументального кам’яного будівництва, основою якого були цегла, спеціальні будівельні розчини, голосники і черепиця. Будівельна кераміка займала особливе місце серед численних ремесел Русі. Перш за все, це була сирцева і випалена цегла кількох типів і багатьох різновидів. Найчастіше це – плінфа (з грецької – плита, цегла) – тонка, майже квадратної, прямокутної чи заокругленої форми, поширена з Х ст. і характерна для давньоруської домонгольської архітектури. Більш товста брускова цегла – брущатка, за пропорціями близька до сучасної, застосовувалася з ХІІІ ст. Для оздоблення фасадів та інтер’єрів давньоруські зодчі також використовували фігурну або лекальну цеглу – трикутну, у вигляді половинки або чверті кола, чи з циркульним заокругленням одного з країв. Ще до закладки фундаментів майбутньої споруди зодчий мав знати, скільки і яких саме цеглин йому потрібно для будівництва, щоб зробити замовлення. Всі будівельні матеріали зазвичай виготовлялися на місці будівництва.
Виробництво цегли відбувалось переважно навесні або восени, коли невисока температура сприяла її рівномірному висушуванню. Для цегли вибирали легку, м’яку, жирну, світлого кольору глину і бажано з домішками крейди або ж звичайну червону, до якої додавали крупнозернистий глинистий пісок. Спочатку глину розмочували водою і старанно розминали до однорідної консистенції, потім додавали дрібно посічену солому і ще раз ретельно перемішували. Формували цеглу вручну в спеціальних дерев’яних формах, дно яких посипали піском, щоб уникнути її прилипання до форм. Тому одна поверхня цеглини була шорсткою необробленою, а інша і бічні сторони – ретельно загладженими. Перед висушуванням на верхню площину цеглин часто пальцями наносили різні мітки, а на довгих бічних сторонах ставили випуклі клейма-знаки виробників. Після висушування цеглу випалювали.
Стіни путивльського храму були викладені з плінфи на вапняно-цем’янковому розчині. Переважно це звичайна плінфа розмірами 28×20х5 см, але траплялася і менша – 22х16 см, а також фігурна. Вся плінфа добре сформована і випалена, здебільшого рожевого кольору.
За підрахунками дослідників для побудови невеликого храму потрібно було близько 200 тис. цеглин. Зазвичай, їх виготовляли безпосередньо на місці будівництва, про що свідчать цегельні з кількома печами для випалювання плінфи, виявлені археологами у Києві та Чернігові. В одній печі за сезон могли випалювати до 50 тис. цеглин, а замовлення на виготовлення цегли для будівництва виконувати відразу кілька майстерень чи груп виробників. Розміри всіх цеглин були стандартними і співпадали з давньоруськими мірами довжини такими як стопа (27 см) і долоня або п’ядь (19 см).

Під час розкопок у Путивлі була зібрана представницька колекція давньоруської плінфи, 187 одиниць якої нині зберігається у фондах Сумського обласного краєзнавчого музею. Майже половина з них (79 одиниць) має рельєфні знаки фундаторів споруд, клейма майстерень чи артілей, своєрідні мітки виробників. У музейній колекції є виробнича мітка у вигляді перекресленого кола. Її на верхній площині цеглини нанесли пальцем по вологій глині. Крім спеціальних міток, трапляються випадкові – відбитки ніг або рук людей, кінцівок тварин чи птахів. На довгих бічних сторонах цеглин у спеціальних дерев’яних формах з вирізаним знаком відтискали випуклі рельєфні клейма майстерень, фундаторів споруд, виробників чи будівельних артілей.

У музейному зібранні плінфи з Путивля є 79 екземплярів з рельєфними знаками і клеймами, які представлені двома групами та 17 різновидами. Одні знаки трапляються рідко інші – частіше. Групу князівських знаків репрезентують чотири рідкісні, складні зображення у вигляді комбінації з букв і двозубців, які не мають прямих аналогій. У центральній частині довгої бічної сторони цілої цеглини зображено подвійний двозубець, по боках якого – по два горизонтальні ряди з літерами (написами?). Дво- і тризубці відносять до так званих князівських знаків Рюриковичів. Подібний знак невідомий і, за припущенням В. Богусевича, міг належати одному із новгород-сіверських князів, гіпотетично – фундатору путивльського храму. Другу групу представляють уламки цегли із зображеннями знаків майстрів у вигляді геометричних фігур, окремих літер чи складів слов’янського або грецького алфавітів. Одним з поширених є знак із двох хрестиків (17 екз.), який пов’язують з єпископськими цегельнями Чернігова. Плінфа з такими знаками відома в будівлях Єлецького монастиря. Імовірно, єпископські майстри могли виконувати замовлення для путивльського храму і залучатися до його будівництва. Другі за поширеністю знаки у вигляді вертикальних або косих паралельних рельєфних рисок. Зображення вертикального стовпчика, крім Путивля (14 екз.), відоме у чернігівській кам’яній будівлі кінця ХІ ст. та на цеглі Михайлівської божниці, збудованої Володимиром Мономахом в Острі. Знак у вигляді двох косих паличок у центрі торця (4 екз.) трапляється на цеглі чернігівських і остерських споруд, а аналогії деяким іншим знакам з путивльської плінфи відомі на цеглі з Успенського собору в Києві та Спасо-Преображенського у Новгороді-Сіверському, церкви Іоана Богослова у Трубчевську.

Такі знаки традиційно вважають клеймами майстрів або майстерень, проте, вони могли мати й чисто виробниче призначення – маркувати комплект чи партію. Так, путивльський знак, що нагадує “тризуб” Рюриковичів звернутий донизу і є на будівлях ХІІ ст. Чернігова і Смоленська, може бути літерою “псі” або цифрою – 700 за системою грецького абеткового запису чисел і вказувати на партію чи порядковий номер цеглини. Так само можна трактувати і знаки у вигляді літер (або цифр) грецької абетки таких як “ню” (N – 50) або “дзета” (Z – 7) та “хі”(Х – 600), відомі також на плінфі XI–ХІI ст. з Успенського собору в Києві. Такими ж знаками можуть бути і літери-цифри слов’янської абетки.

Подібність знаків, якими користувалися майстри, у різних містах може свідчити про зведення споруд однією артіллю майстрів під керівництвом одного й того ж зодчого. Зокрема, мурування храмів у Чернігові та деяких новгород-сіверських містах (Трубчевськ, Вщиж) пов’язують з київською артіллю під орудою Петра Милонога або його наступника. Збільшення кількості будівельних артілей на Русі наприкінці ХІІ ст., посилення зв’язків між ними і застосування системи певних виробничих знаків при виготовленні будівельних матеріалів можуть бути поясненням поширеності однакових зображень як у просторі – на значній території, так і у часі – від кінця ХІ до середини ХІІІ ст.

Спорудження путивльської церкви В. Богусевич визначав кінцем XII ст., а Б. Рибаков, який досліджував храм у 1965 р., і відомі фахівці давньоруської архітектури Л. Беляєв і П. Раппопорт – 30-ми роками XIII ст., до навали Менгу-хана 1239 р.

Нез’ясованим досі залишається ім’я фундатора путивльського храму, який приховує ще багато таємниць і чекає своїх дослідників.

За матеріалами публікацій: Богусевич В. А. Розкопки в Путивльському кремлі. Археологія. Т. XV, 1963. С. 165—174; Сухобоков О., Юренко С. Давній Путивль. Київ–Суми, 2019.